У конкурсі MOSTRATEC-2019, який проходив в Бразилії, були представлені 400 проектів. Львів’янин Дмитро Соломьянюк брав участь в категорії «Екологія», в якій змагалися 60 конкурсантів. «Захист перед журі тривав три години – розповідає Дмитро. – Дев’ять годин відводилося на виставку, під час якої кожен бажаючий міг підійти і запитати про мій проєкт. Найбільше мене вразила величезна кількість дітей. Вони приходили зі своїми друзями, батьками, вчителями, задавали багато питань. Особливо цікаво їм було розпитувати про розвиток науки за кордоном. Одного разу підійшов хлопець, у якого ім’я дуже схоже на моє, і розповів, що його бабуся з України. Це було дуже приємно.
– Як ви пропонуєте боротися з пластиковими відходами?
– Все дуже просто. Наявні у нас сили природи можуть допомогти в боротьбі із забрудненням навколишнього середовища. Це грибки і бактерії. Є, наприклад, бактерії, які розкладають пластик на елементи і за рахунок спеціального білка поглинають його. І у мене виникла ідея створити для цих бактерій оболонку. Ми поміщаємо бактерії в спеціальну капсулу та поширюємо по смітниках. Там вони поступово приживаються і починають поглинати пластик.
– На звалищах перебувають різні види пластика. За допомогою вашої технології можна позбутися тільки від поліетилену?
– Насправді, є чималий список бактерій і грибків, які можуть харчуватися різними видами пластику. Але я вирішив почати свій експеримент з бактерії Ideonella sakaiensis, яку вчені виявили тільки в 2016 році. Вона харчується пластиком типу ПЕТ, тобто її основна їжа – пластикові пляшки. Якщо мені вдасться експеримент з цією бактерією, поступово ми зможемо розпорошувати й інші, які будуть поглинати різні види пластика.
– А навіщо поміщати бактерії в капсули? Чому їх не можна просто розпорошити?
– Уявіть, що через сто років люди будуть жити на Марсі, як каже Ілон Маск. Щоб туди потрапити, потрібен корабель. На борту буде вода, їжа, повітря та інші необхідні для адаптації на новій планеті предмети. Капсула для бактерії – це як для нас космічний корабель з усім необхідним, щоб прижитися в нових кліматичних умовах. Капсула дає бактерії час на адаптацію, крім того, вона є хорошим засобом транспортування і поширення. Наприклад, за рахунок матеріалу, з якого вона зроблена, капсула може плавати у воді. Якщо вона не зруйнується в солоній воді, ми зможемо використовувати її в океані на відомому тепер уже на весь світ острові з пластика.
До речі, в Бразилії я познайомився з хлопцем, який працює з бактеріями, що поглинають нафту. І він попросив у мене дозволу використовувати мою ідею з капсулою для своїх експериментів. Я погодився. Було дуже приємно, що ця технологія може послужити ще комусь.
– Наскільки дорого втілити в реальність те, що ви пропонуєте?
– Я вважаю, що технологія не надто дорога. До того ж бактерію можна не тільки купити, але і знайти. При покупці ти здобуваєш модифіковано вирощену в лабораторії бактерію, по суті, поліпшену версію природної. Один флакон, в якому знаходиться кілька тисяч таких бактерій, коштує приблизно дві з половиною тисячі доларів. Але можна і заощадити. Наприклад, моя знайома поїхала на велике звалище в Лос-Анджелесі і знайшла там потрібну бактерію. Її ефективність не така висока, як у модифікованої, але теж гідний варіант.
Капсулу можна зробити зі всіляких відходів, надавши їй будь-яку форму. Наприклад, для конкурсу я зробив капсулу у вигляді цукерки, використавши цукеркові обгортки, так що деякі члени журі подумали, що це дійсно цукерка.
Далі потрібно зробити густу субстанцію, в яку поміщаються бактерії. Для цього я беру змелений в порошок пластик, змішаний із спеціальним бактеріальним бульйоном, який зовсім недорого коштує. До речі, в цьому бульйоні бактерії можна і розмножувати. Потім вони поміщаються в капсулу і за допомогою спеціальних машин розподіляються по смітниках.
Найдорожче в технології – механізм, що створює капсули. Зараз у мене є лише модель, яку спеціально адаптував для поїздки в Бразилію. Під час конкурсу не можна було використовувати нагрівальні елементи, тому запаювати капсули я не міг. Для цього потрібні спеціальні кліпси-паяльники, оскільки капсули вимагають точкового запаювання.
Зате з машинами, за допомогою яких капсули можна буде поширювати на звалищах, простіше. Можна використовувати те, що у нас вже працює в побуті. Наприклад, машини для розпилення піску на дорогах прекрасно впораються і з поширенням капсул. Також підійдуть дрони, маленькі літаки і снігові гармати.
В Україні таку бактерію, швидше за все, можна буде застосовувати сезонно, адже різких перепадів температури вона не любить. У країнах з більш м’яким кліматом вона зможе жити і розмножуватися на звалищах цілий рік, ніякі випаровування їй не загрожують, адже це природне для неї середовище. Однак у мене є ще одна проблема. Ось коли ви чуєте слово «бактерія», які асоціації у вас виникають?
– Не дуже приємні.
– І так майже у всіх людей. Більшість з тих, хто дізнається про мою технології, лякається. Тому, якщо почати впроваджувати її без належної інформаційної кампанії, у людей може початися паніка. Щоб уникнути цього, я повинен донести широкому загалу, що ця бактерія ніякої загрози людині не несе, вона харчується виключно пластиком.
За моїми підрахунками, за ідеальних умов одна бактерія з’їдає два міліметри пластика за шість – десять тижнів. Це швидко і повільно одночасно. Тільки вдумайтеся – щорічно людство виробляє 300 мільйонів тонн пластику. І через тисячу років цей пластик не розкладеться, він перетвориться в мікропластік – дрібні частинки, схожі на пісок. Вони будуть в повітрі, їх почнуть поглинати риби, домашні тварини, вони будуть в воді, землі, на овочах, фруктах. І потім все виявиться в організмах людей. Це катастрофа!
Тому, на мій погляд, нехай повільно, але все ж слід почати позбуватися від пластику. Для того щоб мій проект почав втілюватися в життя, має відбутися потужна комунікація між розробниками, владою, екологічним співтовариством і людьми. Але одними бактеріями не допоможеш. Я вважаю, що потрібно зменшувати використання пластику в побуті. Наприклад, вирушаючи за покупками, брати з собою не поліетиленовий пакет, а рюкзак або багаторазову тканинну сумку. Випити в кафе сік можна і без пластикової трубочки. На перший погляд, дрібниці, але кульки, трубочки і пляшки – це основне, чим переповнені сміттєзвалища.
Дослідження останніх років показують, яку загрозу несуть навколишньому середовищу і здоров’ю людини частинки мікропластика – продукти розпаду пакетів, пляшок, упаковки, в тому числі з так званого біорозкладаного пластика. Частинки мікропластика можуть пошкоджувати внутрішні органи (кишківник, печінку), проникати у кровотік і лімфатичну систему. Багато компонентів пластика негативно впливають на ендокринну систему, провокують утворення тромбів. Потрапивши в організм, мікропластик виділяє небезпечні хімічні речовини: пестициди, бісфенол А (БФА), що руйнують гормональний фон, зупиняють ріст клітин.
Про масштаби поширення мікропластика говорять такі цифри: 9 з половиною мільйонів тонн мікропластика в рік потрапляє в Світовий океан, в 85 відсотках зразків питної води по всьому світу виявлені частинки мікропластика. Він є в рибі (як морській, так і річковій), дощових черв’яках, в упакованій морській солі, пиві. У той же час Всесвітня організація охорони здоров’я досі не вважає, що мікропластик в питній воді несе загрозу здоров’ю.
– Дмитро, як так вийшло, що ви вирішили зайнятися такою серйозною проблемою?
– У школі був і відмінником, і хорошистом, але завжди цікавився багатьма питаннями. Пам’ятаю, мені було 13 років, коли дізнався про конкурси, які проводять Мала академія наук, інститути. Тоді й подумав: «А чим я гірший за інших дітей, які приймають в цьому участь?» І почав вигадувати власні проєкти. Щось виходило, щось не вдавалося, але я зрозумів одне: не можна втрачати ентузіазму.
Потім вступив до Львівського технологічного ліцею. Там зустрів двох особливих для мене людей – Колдуна Віктора Петровича і Пострільоного Василя Михайловича, що зробили на мою подальшу діяльність величезний вплив.
Згодом, коли був в США і Бразилії, мав можливість побачити, як багато там установ, які допомагають молодим вченим грантами, менторством, базами для реалізації проєктів. Для мене такою базою стала Мала академія наук. Я дуже вдячний її співробітникам, що можу в будь-який момент зателефонувати, проконсультуватися. Радує, що Київський політех підтримує мене в моїх планах.
– Зараз, коли ви вже побачили можливості за кордоном, можете з упевненістю сказати, що хочете працювати в Україні?
– Так, я маю намір залишитися в своїй країні. Можливо, поїду набратися досвіду у американських або європейських колег, але обов’язково повернуся. Думаю, багато, як і я, хочуть, щоб в Україні можна було гідно жити. Тому настав час і нам щось зробити для цього.
Джерело: fakty.ua